Кілька тисяч років тому, у 360 році до н. е., Платон не рекомендував
примушувати студентів до навчання: «З елементами навчання... треба
знайомити розум у дитинстві; проте в жодному разі не можна примушувати
вчитись. Вільна людина не повинна ставати рабом у набутті знань
будь-якого роду. Тілесні вправи, якщо ними займатися вимушено, не
завдають шкоди організму, але знання, набуте під примусом, не
затримується в пам’яті».
У наш час ми можемо підтримати ці рекомендації, уникнути примусового
навчання, створити для дітей найкращі умови та сприяти виробленню
навичок для успішного навчання, роблячи все це на підставі неврологічних
досліджень процесу осягнення знань. Завдяки сучасним технологіям ми
маємо можливість у буквальному сенсі бачити, як
стрес і допитливість вибирають те, яку сенсорну інформацію впускати в наші нейронні мережі й де цей «вхід» закінчується.
Соціальний, емоційний, гормональний і харчовий вплив випереджає
інтелект на рівні первинних генетичних факторів. Дослідження в галузі
мікробіології підтверджує, що емоції й переживання активують або
блокують частину генів, визначаючи те, які з них проявлять себе, а які
ні. Дослідження в галузі нейропластичності показує, що інтелект може
підвищуватись і переконує нас у тому, що стратегії освіти й виховання
повинні бути неврологічно обґрунтованими, щоби сприяти позитивним
змінам.
У цій статті, об'єднуючи досвід педагогів і неврологів, представлені
стратегії, які допоможуть батькам і вчителям доносити інформацію до
дитини через систему уваги мозку.
Діти здатні концентрувати увагу, але тільки не на нудних уроках
Потрапляння в мозок схоже на прохід в ексклюзивний нічний клуб із
суворим фейс-контролем. Коли інформація опиняється всередині, інший
воротар, стрес, визначає, чи може вона (чи ні) пройти у верхній VIP-зал у
префронтальній корі головного мозку – у цю цінну ділянку архітектоніки
мозку, яка складає всього 13 % його обсягу, де відбувається
найскладніший розумовий процес і емоційні міркування.
Мозок еволюціонував, щоб допомогти вижити й самій живій істоті, і
всьому виду. Це означає, що мозок ставить у пріоритет потенційну
загрозу. Кожну секунду з мільйонів бітів сенсорної інформації,
одержуваної з очей, вух, внутрішніх органів, шкіри, м'язів, рецепторів
смаку й запаху, які стукають у двері нашого мозку, лише кілька тисяч
потрапляють усередину. Система, яка визначає, яка інформація повинна
потрапити всередину мозку, на що наш мозок повинен звертати увагу, а на
що ні, називається ретикулярна формація (РФ). Вона являє собою
примітивну мережу клітин у нижній стовбуровій частині мозку, через яку
всі сенсорні сигнали повинні пройти, щоб досягти більш високих ділянок
мозку. Власне, ця система схожа на такі ж системи в собак і котів.
РФ уважає за краще пропускати зорові образи, звуки, запахи й
тактильні відчуття, які найбільш важливі для виживання і однієї тварини,
і всього виду. Пріоритетними є зміни в навколишньому середовищі людини
та тварини, особливо ті, які можна розцінити як загрозу. Коли загроза
сприймається мозком, РФ автоматично вибирає відповідний сенсорний вхід і
спрямовує його в нижню частину мозку, яка мимоволі реагує не думкою, а
дією – реакцією «бий, біжи або замри».
